Про океан

…Я з ним інколи розмовляю. Особливо ввечері. Вранці я з ним плаваю, а ввечері ми говоримо. Я йому собі щось думаю, а він у відповідь хвилі виганяє на берег. Шумить, хлюпоче. Не знаю, чи згоден він чи ні. Але слухає і не перебиває.

Він завжди такий однаковий та такий різний в той же час. Величний. Постійний. Він завжди тут, на місці. Він завжди був і завжди буде. Велич у постійності. А скільки він усього бачив і ще бачитиме. А все ж кожного ранку він однаковий, прохолодний із першими сонячними промінцями. Вдень грає відтінками блакитного та зеленого або прозорого, в залежності від домовленості із сонцем та небом. А ввечері та вночі він манить та лякає своєю темною безмежною пустотою.

Йому до одного місця світові фінансові кризи, наявність чи відсутність демократії – корисних копалин в тій чи іншій країні, йому все одно коли навернеться наступна імперія, йому все одно скільки у світі міліонерів та мільярдерів, йому глибоко фіолетово коли випуститься новий мобільний телефон, лептоп, айпод, айпед і прочі безумно необхідні для полного щастья вєщі, йому пофіг чи збільшиться shareholder’s value of a listed company на півтора відсотки і наступному кварталі.

Він так і буде щодня разом із сонцем і небом розфарбовувати навколо, заграючи із оком митця, художника, пензляря, фотографа, мариніста, або просто перехожого, який буде розказувати про щось там своє…