Про життя закордоном

Як же приємно було сьогодні їхати додому. Якась така легкість. Я закінчив працювати десь о 7:45. Вирішив повечеряти в одному завєдєнії, яке мені показала Юлька кілька тижнів тому в Beau Bassin - Pizza dotcom. Зустрілись і повечеряли і класно поспілкувались з Юлькою. Звучало декілька тем, які хочу записати та розвинути трохи далі.

Я уже це колись казав і писав, але сьогодні воно ще якось по іншому прозвучало. Жити треба так, щоб в будь-який момент можна було піти. Щоб у будь-який момент бути готовим померти. Причому із спокійною душею. Будучи готовим сказати: Добре, я зробив усе що міг і усе що хотів. Тоді в житті стане все на свої місця. Тоді проживаєш кожен свій момент наповну. Тоді легені повністю заповнюються повітрям. Тоді газуваєш на повну потужність двигуна. Тоді у тебе є сміливість робити те, що ти справді хочеш, до чого у тебе лежить душа. Тоді не бракує хоробрості відмовитися від зайвого, непотрібного, наносного, чужого, деструктивного. Все стає дуже просто. Ти посміхаєшся легко перехожим дівчаткам, і вони тобі у відповідь. Мова стає більш простою і живою, думка летить наче стріла, дзвенить як колокол, пронизуючи повітря із миттєвою швидкістю. Рішення приймаються набагато швидше, бо немає нічого зайвого, весь баласт скинуто. Є тільки ти і є тільки зараз. «И больше нет ничего, все находится в нас» - Перемен, В. Цой.

Я люблю свій мотоцикл. І я люблю на ньому їздити. Я люблю ту свободу, яку він дає.

http://www.youtube.com/watch?v=WRn6Y2hsT7s&list=FLbY41qqnls9r8TDxMT6auzA&index=2&feature=plpp_video.

На дорозі ти дуже сфокусований. Уважний, зконцентрований. It is inherent. Проте, коли пауза, типу перехрестя, пробки або ще чогось, - я задираю скло із шолому, щоб вдихнути повітря, подивиться на краль, що проходять по сторонам. В такі моменти розконцентрації і розслаблення, я люблю щось наспівувати кілька секунд. Ну співати це звичайно громко сказано, потому шо співать я собствєнно не умію, бо голос нє особо. Ну як то кажуть кого е…т чужое горе. Так от в такі моменти мною співаються наступні хіти:

«Я ядреный как кабан, я имею свой баян, первый парень на весь край, на меня все бабки вай, ай, ну и нехай!» - Сектор Газа, Колхозный панк;

«Эх дороги, пыль да туман холода тревоги да степной бурьян. Знать не знаешь доли своей, может крылья сложишь посреди полей» - Эх дороги…;

«Потому что есть Алешка у тебя, об Алешке ты мечтаешь зря. Об Алешке все твои мечты, только о Сереге позабыла ты» - Алешка, Руки вверх

«Девченка, девченка темные ночи, я люблю тебя девочка очень. Ты прости разговоры мне эти, я за ночь с тобой отдам все на свете» - Не помню или Женя Осин или Белоусов

Getadelt wird wer Schmerzen kennt vom Feuer das die Haut verbrennt. Ich werf ein Licht in mein Gesicht. Ein heisser Schrei. Feuer frei! http://www.youtube.com/watch?v=XHUsIU161w4&feature=BFa&list=FLbY41qqnls9r8TDxMT6auzA&lf=plpp_video

Ну і звичайно: Wenn die Soldaten durch die Stadt marschieren, öffnen die Mädchen Fenster und die Türen – Marlene Dietrich.

Короче на мотоциклі весело, задоволення від таких пітстопів отримую не тільки я, але і місцеві, которые проживают на острове Маврикий, где никто не знает творчество Владимира Кузьмина, и в часности его композицию «Сибирские морозы».

Про життя закордоном. Мене завжди харило, коли українці, і я в тому числі кричать, що люблять свою Україну із-за кордону. При цьому живуть закордоном. Платять податки закордоном, тратять бабло і розвивають економіку чужої країни, розбазарюють генофонд нації, розмивають та збіднішують українське суспільство, надаючи перевагу іншій, чужій країні. Тут приходить на ум фільм Брат 2 і одна цитата. Вірніше дві: Таксист в Нью Йорку: Родина там, где задница в тепле, и ты лучше меня об этом знаешь! і друга: Это все мое родное, это Родина моя, всех люблю на свете я.

Далі я таким не страждаю, але багато такого в житті зустрічав. Є ті які принципово, говорять українською з росіянами, або придурюються як прибалти, шо типу не розуміють російську, уникають зустрічей з москалями, ну і так далі.

Я собі це питання постійно задаю. В Америці я зрозумів, що своїх дітей в цьому дибільному суспільстві я виховувати не хочу. Приїздиш додому і бачиш багато всякого бруду, вад, багато виключно українських кончених явищ, характеристик, які реально принижують і заважають нашому суспільству рухатися вперед: комплекс меншого брату, який дістався успадок від 300 річної дружби, відношення до української мови як до периферійної, відношення до селян / людей із провінції як до бидла – хоча Україна завжди була сильною країною завдяки своїм аграріям, хліборобам, що своїми натруженими руками годували країну, які своїми вилами давали піздюлєй як і місцевим зажравшимся та ахуєвшим олігархам / панам, москалям, татарві разом із шведами, німчурі та пшекам, лягушатнікам та всяким тарканам, що гастролітрували через Чорне море та Босфор. Заздрість – ніщо так не шкодить здоровю українця, як багатство його сусіда – одне із найбільш уйобіщних рис. байдужість та безвідповідальність – моя хата скраю, нічого не знаю. На рахунок байдужості є дуже класна цитата німецького пастора Мартіна Німьоллера: «Когда нацисты пришли за коммунистами, я молчал, я же не был коммунистом. Потом они пришли за социалистами, я молчал, я же не был социал-демократом. Потом они пришли за профсоюзными деятелями, я молчал, я же не член профсоюза. Потом они пришли за евреями, я молчал, я же не был евреем. Когда они пришли за мной, больше не было никого, кто бы мог протестовать».У нас, українців резинове терпіння. За 20 років незалежності, населення скоротилося з 52 до 45 мільйонів, ми скотилися по усім можливим рейтингам, замість третього у світі ядерного потенціалу, ми експортуємо своїх жінок у борделі та гадюшники типу цивілізованої причесаної та гнилої повністю Європи, вся країна вкрита гнійниками у вигляді увєсєлітєльних завєдєній. Генофонд пропивається, прокурюється, розбазарюється, експортується, прижають всякі гандони в європейський Таїланд. Люди тупішають із ідіотським телебаченням, із тупорилим Інтернетом – ну це загально світова тенденція.

Не туди рухається країна, куди хотів Тарас Григорович. Не туди куди хотів Степан Бандера, або Олександр Довженко. Не туди, куди хотів би мій дідусь та мама з татом. Не туди, куди б я хотів для своєї родини та своїх дітей.

Закордоном Україну любити простіше. Як би це не звучало цинічно. Вона в твому серці залишається чистою як в дитинстві, ти її не бачиш щодня. Ти бачиш її тільки ідеальною, ти бачиш її жовті пшеничні поля, і чуєш мову, плекаєш її рядками із творів Котляревського та Довженка, вона у тебе переливається відтінками тільки-но зібраного твоїм дідусем гречаного меду. Вона для тебе найбільша країна в Європі, в твоїй Україні живуть найгарніші жінки в світі, талановиті митці, та науковці. У неї найгарніший прапор, а гімн із ще не вмерла, я вважаю треба замініти на пісню Тараса Петриненка: http://www.youtube.com/watch?v=4bF-hynOwRA&feature=related. Вообщем, роботи ще багато, пока стріли і копья, макзадрональдси, політіческі коректна уравніловка та дискримінація і фейсбуки глобалізації ще не повністю урівняли її на зразок соєдіньонних штатов Європи.

Треба розрізняти поняття держава і Батьківщина. У українця закордоном бореться любов до Батьківщини із огидою до власної держави. Національність та патріотизм бореться із особистістю та его. Добре що хоч боряться. У багатьох напевне такі поняття взагалі атрофувались, їх ніколи не було, не виховувались.

Ось так я думаю я відповім зараз на це питання.

PS. Непоганий вийшов 100 допис.