Сочінєніє на тєму:

Decided to post unfinished story. Because, the memory is insufficient. And in case, I will not be able to express myself later on due to whatever reasons.

Сочінєніє на тєму: Как я провьол лєто або відновлювальна сила природи applied на фізичний та духовний стан сотрудніка Big 4.

Прийшов час брати відпустку. Всьо равно цей проект ніколи не закінчиться. Я ж, як добросовісний revenue generating unit своєї компанії, хотів закінчити свій проект і зі спокійною душою піти собі відпочивати. Але потім я зрозумів, шо все одно без толку. Як то кажуть работа нє волк в лєс нє убєжит, а от сам у лісі був уже дуже давно. Бо мої легені вже наїлися вихлопних газів і хочуть побачити насичене киснем повітря сільської місцевості. Бо мої очі вже не радує столиця з її досопрємічательностями, побачити ліс, річку, своїх улюблених корів, що пасуться, диких пташок, які виринають із-за гілля, втикнути в жар багаття. Бо моїм вухам треба відпочити від щоденного шуму мільйонника, від тисяч машин, від дурного ящика, який я все одно не бачу і не чую. Хочу чути тишу, колихання листя по вітру, шум річки, квакання жаб, булькання води при пірнанні бобрів, ритмічний рух весел, тріскотіння багаття і шкварчання каші в казанку. Бо мої м’язи вже давно кажуть мені: Чувак, ти гоніш. Бо вони вже ниють від одноманітних рухів, сидіння в кріслі і хочуть шоб їх добряче навантажили фізичними вправами. Усе моє єство каже що треба змінювати обстановку. Так шо написав заяву, пока наші партнери десь собі тусували в Африці. Нарив нарешті в аут луці функцію out office reply. Написав, шо я може буду евейлебл на телефоні, а може й ні. Шоб зря не старалися. Вони правда в перший день старалися, ну я зробив вигляд, шо я аневейлебл. Цього разу навіть купив квитки додому туди й назад. Бо як правило останнім часом не купую квитків (не має часу, та їх в принципі на інтєрєсующі нас поїзди і не має), а сідаю так в експрес, домовляюсь із провідниками і сідаю в вагоні-ресторані. Вони в принципі також не проти, шоб їм трохи забашляли. Єдине шо напрягає в такого рода путєшествіях так це барменша, яка як тільки баче тіпа із сумкою, який сідає за барну стійку, то відразу робить такий вигляд наче я їй должен кучу бабла.

Вообще-то оригінальний план був такий: Сб, Нд – Країна Мрій, Пн-Вт – байдарки, Ср-Чт-Пт – Шешори, Сб-Нд катамарани у Вінницькій обл., які запропонувала Дєвіна. Країну Мрій всі трохи проігнорували, окрім Люди, Поліни і Олесі в останній день фестивалю. Класно там було. На таких заходах виховується любов до своєї землі, її традицій, пісень, музики, і людей, українців. Шешори обламались, бо не поїхала Надюша, яка мене туди тягла. Ну а самому мені було реально впадло туди їхати. Катамарани у Вінницькій області тоже чогось перекинулись. Не знаю, шось там не вийшло.

Вирішив їхати на Сулу. Бо Псьол уже нормально проїздив. Треба пробувати нові ріки. Фідбеки про Сулу непогані. Тіпи нормально по ній гасали, ну з точки зору логістики недалеко від Миргорода. Папа живо погодився на мою пропозицію, бо як сидіти вдома та закручувати компоти цілий тиждень, так краще вже веслами помахати. У тата виявився якийсь прикольний знайомий таксист, який нас за 100 грн довіз Миргород – Лохвиця, а потім Лубни Миргород.

Я як опитний путєшествєннік, займався складанням списку необхідних для походу речей, а потім і самостійно робив шопінг. Жратви взяли як завжди більше ніж треба. Іще взяли наконєц-то вудочки.

Склад учасників походу: Я і мій тато.

Посуда: Таймень-3.

Дати: 11-14 липня 2006 року.

Маршрут: Лохвиця – Брисі – Гаївщина – Піски – Пісочки – Васильки – Хрули – Бодаква (наголос на останньому складі) – Сенча – Лучка – Рудка – Хітці – Ломаки – Шеки – СнІтин (якийсь чомусь так і хочеться назвати СнЯтин) – Литвяки – Вовчик – Висачки – Березоточа – Мгарь – Лубни. Да, не готовий ворд до такої кількості цих милозвучних слобожанських назв.

Довжина маршруту: По карті відстань від Лохвиці до Лубен десь 42 км. По річці ж десь 75 км. Це я так лінейкой прикинув. Треба буде купити цей курвометр, а де ж він бляха продається?

В Лохвицю приїхали десь о 9:30. Стали за мостом за Лохвицею у напряму на Червоно заводське з лівого боку від мосту, розгрузили бігом мотлохи і турістіческу байдень. Швиденько зібрали байдарку. Хвилин за 45. Упор на технікі, а не силі. Бо якшо збирати силою, то байдарка витримає тільки кілька походів, а потім добросовісно розвалиться. А якщо головою, то вона ще красавица довго буде ганять по водних теренах нашої країни.

Вода чиста. Дно видно. Відчалили близько 10:30. Відразу здивувала прозорість води. Проплили метрів 200, почали сумніватися чи ми за течією йдемо. Запитали у тьотьки на березі, сказала шо ніби правильно. Потім звернули увагу на велику кількість латаття, себто водорості, яка своїми рухами під водою вказувала нам вірний напрям течії і потім ще не раз допомагали нам в дорозі (див. нижче).

За Брисями (чи як воно там відмінюється хєр його знає), нам відкрилося величезне озеро шириною близько кілометра. Дуже багато білих лілій, яких на Пслі не має. Радує те, шо ростуть, і ніякі уроди їх не зривають і не продають за рубль десь на базарі. Ми, правда переїхали пару десятків штук, але акуратно, думаю, шо оклигалися уже.

За озером ми перший раз заблукали. Три рукава, обрали середній, доплили до таких зарослєй очерета, шо потім руками звідти виштовхувались. Треба обрати правий поворот, шо ми успішно і зробили.

Перший міст. Дерев’яний. Завалений повністю у воду, окрім останньої лівої панелі. Цим і користуємося. Для цього вилажу на міст, і направляю байдарку перпендикулярно до мосту. Мєсний чувак із татухою на плечі, що ловив рибу помахав нам рукою навздогін.

В перші ж кілька годин в мене згоріла шкіра на лівій нозі. Потім всю дорогу вже сидів у штанах у байдаркі. Бо, сонце, блін, пекло як скажене. А загар на нозі як завжди у таких мєропріятіях получився придуркуватий. Півноги згоріло, та ще й з внутрішньої сторони.

Кілька годин блукали по лабіринтам із очерету. Трохи стрьомно. Перед тобою з обох боків стіни з очерету, і фіг його знає коли цей очерет закінчиться. Замість течії, якийсь струмочок, який слава богу вказує хоч куди тикнутись. І ще коли доторкаєшся до очерета, то пару кілограм якоїсь зеленої хєрні, точніше мошкари, на тебе обов’язково впаде. Шо, самі понімаєте не дуже приємно. Треба відмітити, що це була сама камишняна частина нашого маршруту. Називається правильно плавні. Хорошого мало. В плавнях зустріли по дорозі дохлого бобра, а може і собаку. Точно не аналізували. Ну сморід стояв страшний.

Нарешті знайшли на правому березі більш-менш прийнятне місце для ночлєга. З річки помітили дерев’яні лавочки, які зробила якась добра людина, дай їй Боже здоров’я, щоб не кашляла. Місце прямо в лісі, на нас відразу позліталися всі комарі в радіусі кілометра і кілограмами обсіли мене з татом. Кров нам треба було берегти на завтра, тому переодяглись в штани та курточки (осінні, було неімовєрно жарко в такому прікіді), шоб зменшити площу незахищеної одягом шкіри.

Місце в принципі нічого, дрова є поруч, лавочки, нормальний спуск до річки, рівне місце для палатки, захист від вітру. Поставили палатку, розвели багаття. Випили вина. Папа повідомив, що він в поході їсти не буде, бо вирішив проекзаменувати можливості власного організму. От за шо людину люблю, так це за те, що він не перестає випробувати себе. Йому хочеться знати власні можливості, їх край, а може відсутність краю. Це круто. Ріспект!

Короче, сказав, шо мої побовтюхи їсти не буде. Трошки так, для прілічія, відвідав кашу, випив вина і сказав шо збирається відпочивати. Але перед сном, я все-таки вмовив його половить рибу. Точніше роздуплить мене шо треба робить. Не зря ж ми вудочки притарабанили. Замутив якусь штуку, на яку, по ідеї вся риба в окрєсностях повинна позлітатися, соррі, позпливатися, а ми її соотвєтствєнно, ловить. А штука, ця, корм для риб, собака бешена, спадав з крючка. Уже темніло, було погано видно, комарі кусались як скажені. Вообщем, я тринадцять минут помучився і подумав, шо кльова нема, і буде кльова, якшо я піду спать.

Ніколи не можна ставить палатку в лісі. Год демет. Тому що. Я виліз із палатки як тільки подумав шо уже різонабл. Мене ще так ніколи в житті комарі не кусали. По-перше, ми не щільно закрили палатку, а по-друге, комарів було стільки, шо хоч закривай, хоч не закривай, їм всьо равно. Як я від них тільки не ховався. І так і сяк. Все одно жужить над вухом, падлюка, і хоче вкусить. І так кілька годин. Я вже себе так наматував спальніком, шо аж боявся вночі в паніці заплутатися і задихнутися. Так шо дочекався 4:15 ранку, коли сонечко почало вставати, і виліз із цієї тюрми з комарами.

Заварив кави. Взагалі стараюсь не пити. А от в поході зранку обожнюю.

Вирушили десь о сьомій. Як то кажуть, кто рано встайот, тому боженька пінка дайот.

2006 Літо